Феноменальний успіх драми "97", широка резонансність Кулішевого імені, художні надії, що покладаються на нього, активно сприяють тому, що керівництво "Гарту" ставить питання про переїзд Миколи Куліша до тогочасної столиці України. Наприкінці літа 1925 року драматург переїжджає до Харкова.

Тут він потрапляє до центру духовно-творчого буття. Видатне письменницьке оточення - М.Хвильовий, Остап Вишня, В.Сосюра, Ю.Яновський, П.Тичина, І.Дніпровський, Г.Епік, дружні й творчі контакти з якими збагачували його художній світогляд.

Видатний український режисер Лесь Курбас відкрив у Кулішеві драматурга-новатора. П'єсам, народженим від Куліша у лабораторії "Березоля", судилося стати найсуперечливішими й найгострішими в історії українського, та й усього радянського театру. Наступні декілька років долі цих митців були нерозривно поєднані.

До харківського періоду у творчості Миколи Куліша відносяться п'єси, які вражають своїм жанровим розмаїттям: психологічна "Зона", химерно-трагедійний "Народний Малахій", мовно-віртуозний "Мина Мазайло", лірико-симфонічна "Патетична соната", композиційно-експериментальний і гострофілософський "Вічний бунт".

Вже зовсім скоро Куліша обирають другим президентом письменницької спілки ВАПЛІТЕ - чи не найпотужнішої літературної організації у Європі 20-х років ХХ століття. Лідером угрупування, яке стояло на засадах творення нової української літератури, був Микола Хвильовий, а її членам судилося стали одними з перших жертв репресій сталінського режиму.